Два виснажливі роки, які сповнені втрат, але водночас таких, що загартовують і змушують відчувати жагу до життя і прагнення йти вперед.
Війна – це не вигадана картина жаху, не сцена з кінофільму, за титрами якого можна сховатись і не відчувати більше щему у грудях від побачених картин, війна – це реальність, в якій опинилась Україна. І попри цей жах, триває протистояння ворогу і триває наше життя.
За ці 2 роки у Києві оголошували повітряну тривогу 998 разів. Ми навчились розрізняти за звуками, що летить у небі. Ми можемо прогнозувати, як надовго оголошена тривога в залежності від того чи є дозаправник ворожого літака і який саме літак і з якого аеродрому ворога злетів. Ми прокидаємось і засинаємо з новинами. Ми стали оцінювати небезпеку за безліччю критеріїв: скільки часу є до того, як ціль досягне рубежів кордону, який тип ракети летить, з якого напрямку заходять шахеди і планувати свої дії відповідно до цього.
І у хвилини вибуху за звуком, ми теж навчились розрізняти чи було влучання чи спрацювало ППО. Ми зрозуміли, що і шахеди вдосканалено, коли почули інший звук у небі. Таким стало життя українців. Але ми стали частіше дзвонити і писати друзям, щоб спитати після нічної атаки «ти як?». Ми молимось за наших воїнів, бажаємо на свята Перемоги України, донатимо на армію і допомагаємо кожен на своєму фронті. Ми цінуємо миті, обожнюємо рідні міста, помічаємо життя у найдрібніших моментах. Ми всі стали розбиратись в політиці. Знаємо імена і риси характеру світових лідерів. Знаємо, коли можна вимкнути ефір, бо рішень не буде чи, якщо вони будуть, які і коли. Єдине, що тільки ми не розуміємо, так це, чи світ дійсно хоче, щоб Україна перемогла і чи усвідомлює ціну, яку платимо ми сьогодні.
Наші діти не захоплюються більше героями Marvel, бо у нас свої герої із ГУР та СБУ, які руйнують «надійні» мости і топлять «Москву».
Наші вулиці перетворились на експозиції з муралів, що зображують неймовірно відважних пілотів, воїнів. А протитанкові їжаки стали певною ознакою часу, що нагадує про страх перших днів війни.
Та поза тривогами і цими атрибутами воєнного часу, дні наповнюються все тими ж подіями, що і до війни: народження дітей, перше кохання, романтичні зустрічі, весілля, застілля, розлучення, хвороби, біль втрати, тощо. Проте, єдине, що додалось – це незгасиме бажанням жити, жити і не втрачати жодної миті. Жити, навіть, коли заливає сльозами від сцен на фронті, жити, коли розриває серце від новин про загибель мирного населення, а особливо дітей, жити попри смуту, від того, скільки людей залишили країну чи залишились без домівок, жити крізь біль за те, скільки руйнувань на твоїй землі і попри розпач від стану економіки в країні.
Нашу «Мрію» (літак) зруйнували та нашу Мрію про перемогу неможливо зламати. Ворог хотів нас розділити, але вдалось згуртувати, як ніколи. Ми говорили переважно російською до війни, тепер ми любимо українську більш за все. Ми знаємо, як жити в блекаут, без світла, без тепла. Ми навчились мотивувати себе і знаходити виходи з будь-якої ситуації. І, навіть, у ці дні, ми прилаштовувались і працювали. Ми спали в одязі, ми спали у паркінгу і на підлозі погребів, ми притискали дітей до грудей, щиро вірячи, що захистимо їх собою, ми навчились прощатися без слів, але так щоразу як назавжди. У нас у кожного є тривожна сумка з документами і їжею. А відтак, основний пункт незламності з’явився у кожного з нас десь глибоко всередині.
Ми стомлені, але непідкорені, налякані, але мужні. Ми переможемо і ця віра закарбована в нас вже назавжди.
